Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

мовби нічого не чув і нічого не бачив довкола. Непорушно дивився в погідне обличчя своєї панни, чиєї вроди й смерть не зіпсувала. Ми його конче від покійної вивести хотіли, силу навіть застосовуючи, але не дався зрушити з місця і відпихав нас із роздратуванням.

Аж душа нам з жалю того ся краяла, але не могли зарадити, і лишили його біля мертвої, молячи Господа, аби скріпив його в смутку. Повернувшись додому, тинявся я по хаті, місця собі не знаходячи, і світ мені був немилий. А вночі не міг заснути, бо весь час мені стояв перед очима нещасний мій камрат і приятель. Довго так лежав я, роздумуючи, коли це добре по півночі чую нагло, що хтось сильно стукає в мої двері. Я вмить зірвався і з великим подивом побачив на порозі генерала Коритовського і старого Вартановича.

– Пане ротмістре, – схвильовано промовив генерал, – маємо клопіт. Аксамицький, очевидно впав у шал, бо власне годину тому викрав тіло своєї покійної нареченої і зник без сліду.

Я тільки вражено скрикнув, почувши таку жахливу звістку.

– Беріть, васьпане своїх людей, – каже далі генерал, – хоч би й усіх і розішліть на всі сторони, аби шаленця схопити!

В одну мить я вбрав мундира і вибіг разом зі старим Вартановичем на Ринок, де гауптвахта була, а драгуни мої варту тримали під командою Завейди. А там я звелів усім, хто був, рушати за мною. Завейді ж наказав, аби тривогу бив і кінні та піші патрулі на всі сторони розіслав. Спало мені на думку, що Аксамицький з тілом своєї померлої панни не куди інде, як тільки до помешкання Запатана міг побігти. Лишивши зрозпаченого старого під опікою двох поштових, сам я з кількома людьми верхи на конях помчали просто на Стрийське передмістя до палацу князя Яблоновського, за яким розташувався той запущений будинок, якого винайняв чужоземець.

Щойно допалисьмо костелу отців місіонарів, побачив я коло палацу постать бідного Аксамицького. Біг швидко, тримаючи обіруч тіло своєї нареченої… Місяць на диво ясно світив, і видно його було ще здалеку. Незвичне то було і страшне видовище, не забуду його хіба до смерти. Довга біла сукня покійної спливала на землю і волочилася за ногами Аксамицького, вельон шлюбний розвівався, а нічний вітер грався її буйним чорним волосся…

Аксамицький за палацом скрутив наліво і почав спинатися вгору зі своїм тягарем, а я, зіскочив з коня, і разом зі своїми драгунами подалися вслід. З великою тривогою я стежив за моїм нещасним товаришем, сльози в очах стояли, і зовсім забулося, що я вояк. Ми пустили його вперед, тримаючи на оці, бо я не знав, як наблизитися і що йому сказати, як його потішити й опам'ятати, а понадто, як у нього відібрати тіло померлої панни, котру, як найдорожчий скарб, він пригортав до себе.

Так ото йшли ми поволі за ним нагору, де той проклятий італієць чи німець мешкав. Аксамицький, підбігши до будівлі, скинув свого плаща, розстелив його на землі і на ньому поклав тіло панни. Потім почав грюкати в двері і голосно гукати. Але будинок був порожній, бо залізні віконниці були замкнені, і з жодної щілини не пробивалося ані промінчика світла, і ніхто на голос Аксамицького не відізвався.

Я наблизився з моїми людьми і став за його плечима, але він нічого не чув і не бачив, а весь час зі страшною силою грюкав і грюкав, не перестаючи гукати. Не мав на голові капелюха і був блідий майже, як померла панна, а з очей його бив шал і жах. Стукаючи весь час то кулаком, то руків'ям шпаги з шаленим натиском, викрикував якісь дивацькі, незрозумілі слова, з яких тільки кілька в пам'ять мені вбилося…

– Відкрий, відкрий, прошу тебе, благаю тебе, прибудь! Віддай мені її життя, бо ж ти її забив, проклятий! Заклинаю тебе нашим пактом, відчини! Магістром твоїм заклинаю, озвися! Ін номіне Тетраграмматон Адонай, Тетраграмматон Ельогім, Тетраграмматон Сабаот, Априрух, Ехбранор! Відчини мені, рятуй мене, воскреси її!

Але ніхто йому не відповідав, хіба глуха луна котилася і відгукувалася з будинку мовби кепкуючи над нещасним.

– Запатан! Запатан! Запатан! – кричав далі захриплим голосом. – Сьома ватагами семи загонів тебе заклинаю, відчини мені, прибудь, прибудь! Нехай тобі звелять Оріфіель, Магріель, Сабріель, Хараріель, прибудь! Єсаель, прибудь! Сьома князями пекельними заклинаю тебе, Залатане, прибудь! Елєктором тебе заклинаю, прибудь! Рошіном та Ірімодом тебе заклинаю, прибудь! Бешарадом і Клянухом, прибудь!

Не міг я вже довше дивитися на того шаленця і, щоб якось його отямити, поклав йому лагідно руку на рамено. А він раптово зірвався, озирнувся, подивився на нас страшним і непритомним оком, і, враз жахливо закричавши, обличчя собі закрив долонями та з божевільним переляком почав утікати, зі страшною швидкістю спускаючись згори до міста…

Я послав обох драгунів, аби за ним бігли, не чинячи йому жодної прикрости, але з очей не спускаючи, аби собі чимось не зашкодив, решті вояків наказав узяти тіло панни і, загорнувши у плащ, нести до міста.

Там я перестрів старого Вартановича з кількома вояками і віддав йому тіло, заклинаючи його, аби про все, що бачив і чув, ані словом не промовився.

Я повернувся на гауптвахту до ратуші і здавалося мені, що все це не на яві, а уві сні відбувається. Я вирішив зачекати поки не повернуться драгуни, які за бідним Аксамицьким побігли. А небавом таки побачив їх, але самих. Розповіли мені, що Аксамицький біг через місто до Піскової гори, хрестячись і благаючи Матір Божу, аби його від сил пекельних оборонила, котрі його переслідували. Біля монастиря отців кармелітів раптово затримався, збіг нагору і почав у дзвінок калатати. Вибігли налякані отці, а він їх благати почав, аби його від злих духів захистили, і просив притулку та сповідника. Взяли його тоді до монастиря, і там він зостався. Тоді я вже заспокоївся нещасним облуканцем, бо, вочевидь, його розум у темінь шаленства попав. Удосвіта я повернувся додому і впав зморений на ліжко…

А вранці я пішов до монастиря отців кармелітів і застав Аксамицького без свідомости і в гарячці. Як виявилося, він ще встиг висповідатися з великою скрухою і святе причастя прийняти, але потім знову його гарячка скорила. З його маячні можна було здогадатися, що він у лихі й нечисті чари втягнув був нещасливу свою наречену, але яким чином, так і зосталося таємницею назавше. Щойно згодом зі слів старої няні, котра вибавила покійну панну, а потім їй прислужувала, ми